Новини

Дикий ЧорныйЧеремош

Привіт, мене звати Саша. Нещодавно я і мій товариш Льоха пройшли нелегкий, але супер атмосферний маршрут по Чорному Черемошу в Українських Карпатах.

Що ж, почну з Верховини, куди ми дісталися рейсовим автобусом. Там ми мали пересісти на автобус до села Шибене, а вже звідтіля почати сходження в гори. Чому я починаю розповідь ще за 38 км від точки відправлення? Усе просто. Похід від походу відрізняєься не тільки кількістю кілометрів, висотою вершин, складністю сходження, але й зокрема, зустрічами з людьми, побутом місцевих мешканців, колоритом життя горців.

Так от. Дорога до Шибеного — це один із найяскравіших спогадів цього походу. Ми встигли на один із двох рейсів до Шибеного, а саме на 12 годину дня. Автобус (стародавній “пазік”) долає 38 км за 2 год 20 хв! Дорога? Її просто нема! Це насправді жахливо! Людей шкода, але вражає те, що для них це проста буденність. І те, що трясе, і що можуть впасти і їдуть у тісняві.  Вони мусять їздити цим автобусом. Їздять і не нарікають.

Водій і пасажири — це дуже злагоджена транспортна компанія, як Нова Пошта, а може й краща. В міру наближення до пункту призначення, на кожній наступній зупинці автобус потрохи вивільняється від пакунків, пакетів, торб, банок… На черговій такій зупинці на свою передачу чекала жіночка. Цього разу водій автобуса вийшов і (виявляється, в “пазіках” між дверима ще й багажник є)  став витягати з багажного відсіка трьох вгодованих живих!!! поросят. Просто тобі кур’єрська доставка з рук у руки! Хочеться вірити, що без ушкодження товару.

Не раз доводилося чекати на пасажира чи отримувача посилки. І всі чекали.

П’яні в автобусі — це теж не якась там дивина. На нашому рейсі добре вгашений чолов’яга веселив увесь автобус (як йому здавалося), розповідав якісь історії і сам з них щиро сміявся, в запалі обпльовував сусідів і намагався всіх напоїти водою з пляшки, з якої і собі посьорбував.

А всі далі спокійно їхали у своїх справах, ніхто ні на що не обурювався, бо інакше не вийде. Життя там вимагає неабиякої покори.

Так ми доїхали до Шибеного. Це прикордонне село, від якого в  один бік простягається Чорногорський хребет, а в інший — кордон з Румунією. У селі стоїть прикордонний контрольний пункт, хоча офіційного переходу нема.

З села починається декілька маршрутів на Чорногорський хребет, на Чивчинські гори, або на хребет Пнів’є, куди власне, ми направлялися. Приємно здивував прикордонник. Ввічливо привітався, попросив документи, швидко перевіривши, віддав і побажав щасливої дороги. І ми пішли на маршрут. Хоча не зовсім. Я хотів вийти на шлях старими стежками, які знайшов на онлайн мапах. Але щойно ми починали шлях, стежка уривалася, потім знову з’являлася і знову зникала. Так ми находили 5 км,

і зрештою, мусили повернутися на дорогу, вказану на паперовій мапі. Вона вела через ліс на хребет Пнів’є. Це гарна дорога з пологим підйомом і багатьма джерелами. Бери йди і ні про що не думай! Так ми й зробили.

Забув сказати, що почали ми підйом тільки о 15-00.

Пологою стежкою (5км) ми піднялися на хребет. Нам відкрився дивовижний краєвид на Чорногірський хребет,  якого я ніколи не бачив саме з цього боку Карпат. Сонце сховалося, але видимість була добра. Ген на обрії височів Піп Іван, гора Смотрич, Вухатий Камінь і хребет Кострич. Цей вид довго нас супроводжував за нашим маршрутом, аж поки не почався дощ. Відчутно похолодало, посилився вітер. На той час за нами було 15 км маршруту.

Потім сильно гриміло і блискало. Щастя, що не над нами, а на Чорногорському хребті.

Так ми дійшли до полонини Михайлової.

Це місце заслуговує уваги і фото, але ми їх не зробили. З незрозумілих причин. Так от, це обгороджена парканом доглянута територія  з гарним будинком з кольоровими пластиковими вікнами, з альтанкою і ще багатьма іншими будівлями. За парканом була велика отара овець, поділена надвоє. Саме у той час їх доїли попри досить сильний дощ. Таке враження, що увесь цей комплекс зробили для відвідувачів. Можливо туди насправді можна приїздити на відпочинок. Одним словом, варто перевірити, бо місце надзвичайно колоритне. Та зрештою, ми плануємо ще раз йти у цьому році тим шляхом, тож виправимо помилку і про все розпитаємо. А цього разу ми тільки набрали там води і пішли далі.

Наступна полонина (полонина Озерний) за нашим маршрутом була трохи нижче. Ми скинули близько 70 м. На ній стоїть будиночок, швидше за все колишня колиба, де варили сир. Дім ділиться на чотири частини, три частини — це кімнати і остання — власне сироварня. Хатина

у занедбаному стані, але якісь ліжка з матрацами були. Ми, звісно, постільної білизни із собою не брали, але постелили свої надувні матраци і так заночували. На полонині було потужне джерело. Між іншим, вода на підйомі на хребет теж є, і від полонини Михайлової до Озерного теж зустрічаються джерела.

День ІІ.

Пречудово виспались на подвійних матрацах. День заповідався сонячний, тому настрій був рішучий і бадьорий. Ще повернуся до місця ночівлі, адже воно цікаве ще й тим, що тут, схоже, точилися бої ще під час першої світової війни. Ми знаходили багато снарядів і таблички з інформацією про бойові дії у цій місцевості.

Отже, ми попрямували далі. Шлях був достатньо легкий, бо набори висоти були невеликі. Ми фактично йшли в бік українсько-румунського кордону. По дорозі постійно зустрічалися якісь будиночки, де можна переночувати. Виглядає усе так, що можна спокійно йти без наметів, бо прихисток точно знайдеться.

Ми піднялися на гору Баба Людова. Дивна гора. Навіть не через назву. Чомусь вона для багатьох є орієнтиром, а по суті її горою назвати важко. Якби там не було таблички, ми б і не зрозуміли, що цей пагорб і є горою.

Так ми дійшли до полонини Дуконя, там швидко

пообідали і набрали води. Джерел на цьому відрізку маршруту може й не багато, але на 10 км точно одне знайдеться. По дорозі з Дуконі знову почалася гроза. Блискало і гриміло зовсім поруч.

Ставало страшно, бо звідти нікуди не дінешся, адже йдеш по хребту і там просто нема спуску. Тож ми нічого не могли вдіяти. На щастя, гроза пішла в бік Чорногорського хребта, а з нами залишився грайливий дощик. Так по хребту ми дійшли до Пауківки, що перед полониною Широка, і почали спуск до Черемоша. По дорозі натрапили на адмінбудинок Верховинського національного

природного парку, де заплатили по 20 грн. за вхід до нього. Знову приємно вразили люди. Двоє озброєних чоловіків були напрочуд доброзичливі. Усе нам пояснили, особливо, за що вони збирають по 20 грн. Навіть пункт в якомусь законодавчому акті показали про необхідність оплати. Хоча ми й так не мали нічого проти оплати (може їм тряплялися інші) і  чесно внесли визначену суму. Відтак почали спуск на ур. Чимерний, де знаходиться колишня прикордонна застава.

Нам розповідали, що вона вже не діє 20 років, але якщо я не помиляюся, то військові пішли звідти ще у 1994 році. Забрали своє майно, але залишилися будинки, пляци і зарості навколо них, що чим далі тим більше заволодівають територією бази.

Ми обійшли заставу від казарм до квартир офіцерів. Там усе рукотворне поступово перетворюється на руїну і всюди панує неймовірно таємнича аура. У цьому закутку природа перемогла у протистоянні з людською цивілізацією.

Походивши серед тих занедбаних будівель і переможної зелені, ми попрямували в бік урвища Ластун. Майже відразу потрапили на перший потужний брід річки

Чорний Черемош. Спочатку навіть не могли збагнути, як його пройти, бо потік був надто сильний. Зрештою, нам це вдалося.

Але після цього почали закрадатися сумніви, чи зуміємо подолати наступні бурхливі потоки Черемоша завтра. Бо завтра від урвища Ластун підуть направду сильні і глибокі потоки. Поки думали, переходили одне по одному броди.

Урвище Ластун — це такі ж самі покинуті будівлі: двоповерховий житловий будинок, барак, де була кухня, і ще ряд будов, що вже почали руйнуватися. І знову відчуття покинутості.

В одному з приміщень ми облаштувалися на ночівлю. Там були якісь ліжка, ми їх склали, поклали на них двері — так зробили собі ложа на ніч.

І знову про природу. Тут вона по-своєму особлива: вода, ліс, каміння, непрохідні чагарники, суцільне бездоріжжя. Десь бачиш, що була стежка чи дорога, а вже на наступному кроці її просто нема. Якщо говорити про Україну, то це мабуть, те місце, де можеш цілковито усамітнитися, перебуваючи лише в гостях у природи.

Все, що будує людина, просто нікчемне. Адже минуло лише якихось 20 років, а природа повністю відвоювала у людини її попередні володіння. У тих місцях по-особливому думається, це місця сили…

День ІІІ

Цілу ніч падав дощ, зранку теж лило. Хтось би зробив днювання — перечекав би і пішов наступного дня. Та я собі цього дозволити не міг, бо закінчувалась їжа і тоді мені прийшлося б зжерти Олексія. Нічого особистого, це життя. З огляду на всі обставини і їхній можливий розвиток, я і Льоша (особливо Льоша) вирішили йти далі попри непогоду.

Моросило. Роса була така холодна, що за ноги брали корчі. Кожен крок вливав у кросівки нову порцію холода, від якого зводило ноги.

Ми дерлися через кущі і високу траву в напрямку до річки, щоб обійти досить великий шмат старої дороги, завалений камінням і деревами, а місцями її не було зовсім, бо на схилах вона сповзла у прірву.

Кінець кінцем, ми таки добралися до ріки і наші ноги ступили у воду Черемоша. Трясця, вона виявилася холоднішою від роси. Стопи дерев’яніли і їх корчило від дикого холоду. Та вже через годину просування, вода помітно потеплішала.

А може то ми звикли до тієї температури. Хай там як, ми таки проходили цей шлях. До останнього дня я дуже побоювався, а раптом, не вдасться пройти через ріку, яка стає високою і повноводною вже за день після дощу. Але за ніч на превелику втіху Черемош навіть трохи впав і вода зробилася прозорішою.

А дрібний дощик, як на мене, це найкраща погода для проходження в брід бурхливих потоків. Справа в тому, що тоді ти чітко бачиш дно, натомість за сонячної погоди вода відбиває проміння і ти йдеш наосліп, не маючи поняття, куди стане нога. Звісно, коли вода по пас, то не сильно щось побачиш, але коли нижче, тоді цей погодний нюанс варто врахувати.

Зараз при згадці про той похід я можу ствердити, що це чи не найкрасивіші дикі місця у наших Карпатах. Там постійно супроводжує відчуття, що час зупинився, або та первозданна природа просто позбавила його будь-якого значення.

Неймовірно почуваєшся на її лоні, коли на кілометри навколо нема жодної іншої людини.

Почалися броди. Багато бродів, що й не злічити. Одні ми проходили, інші пробігали, але в певних місцях це вимагало немалих зусиль.

Бувало, мозок вже погоджувався з думкою, що падаєш і прораховував траєкторію падіння — щоб гепнутись з найменшими наслідками. Та нам якось щастило і вдавалося проходити, здавалось, безнадійні місця. 

Ми досить швидко долали шлях, навіть швидше, ніж планували. Пройшли урвище Мокрин, Попадинець, Штефулець і урвище Альбін. Швидкість,

з якою ми їх подолали, неабияк тішила. Та як виявилось, найцікавіше чекало нас попереду. За урвищем Альбін річка ставала значно ширша, швидша і глибша.

Все частіше доводилося переходити її в брід. Це було довше, складніше і глибше. Були відрізки, де ми безперервно йшли просто по ріці кілометр, а може й більше. Суцільні кущі, вода, каміння, повалені дерева.


Ще раз підкреслю, що на маршруті по Черемошу весь час треба слідкувати за координацією, адже можна впасти на гостре каміння чи сучок. Увесь час проходження по Черемошу стопа практично не ставала на рівну поверхню.

Так ми дійшли до урвища Добрин. Дуже закортіло саме там впасти на ночівлю, бо щиро кажучи, просто все набридло.

Прийшла втома, а місцина була цілком відповідна для відпочинку. Але. Ми поспішили далі. Так, вже там було бажання усе це кинути і забратися додому, бо була ось ця постійна напруга, яка нас геть виснажила. Але щось таки примусило йти далі.

Перед собою ми побачили село Бургут, а це означало, що нам залишився останній перехід. Хоч як потім з’ясувалося, чи не найважчий.

У цей день ми подолали 34 км. Це найважчі і найдовші 34 кілометри, які я колись-небудь проходив.

Processed with Focos

Після проходження маршруту виникали доволі дивні відчуття. З одного боку ми раділи, що все вдалося, з іншого —  було прикро, бо завершилась дивовижна пригода.

Сплинуло трохи часу, але враження досі не відпускають. Надто вже припала до душі та таємнича земля. Тож у нас з Олексієм визрів новий план: знову податися на Черемош, аби далі вивчати це магічне місце Карпат.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *