Новини

Як ходити довгі дистанції або пригоди одинокого туриста в Румунських Карпатах

Привіт, мене звати Саша. Свій перший досвід знайомства з горами почав у далекому 1999 році. Це була Польща. Закопани. На той момент щось ніби клацнуло всередині і я зрозумів, що хочу ходити в гори і з того часу вони стали частиною мого життя. В перші роки це відбувалося на рівні декількох виходів за сезон, а вже активно займатися походами став з 2008. Звичайно, так як і більшість туристів починав з важких рюкзаків, натертих мозолів та всього іншого. Проте завжди було присутнє бажання щось змінювати.

В першу чергу я полегшив своє спорядження, перейшовши на так званий стиль ультралайт. Це дозволило мені проходити більше, швидше і комфортніше, збільшилась відстань та тривалість маршрутів. Хотілося випробувати себе. Чи зможу я пройти 200 км горами? А 300? А чи можу ще більше? Останній мій похід зайняв 15 днів і впродовж них я пройшов 640 км. І тут виникла ідея, а чи зміг би пройти 1000?! Зрозумівши, що в Українських Карпатах маршрут з такою довжиною навряд чи вдасться спланувати,  почав пошуки локації для його втілення. Вибір впав на сусідню Румунію, адже це близько, плюс до того вже довелося там побувати.

Період планування та підготовки зайняв близько місяця. За цей час, скориставшись сайтом www.alltrails.com проклав собі маршрут, який починався від кордону Румунії з Болгарією та закінчувався на кордоні з Україною. Протягом цього періоду активно займався фізичною підготовкою, біг на природі і тренажерний зал, складав кошторис.

Тепер щодо свого спорядження, то на старті маршруту вага рюкзака складала 4,15 кг без їжі та води ( з них 430 г – рюкзак з гермомішком, 1,25 кг – спальна ситема, 1,59 кг – одяг, 130 г – кухня, 150 г – тара для води, 630 г – електроніка, 50 г – аптечка). Більш детальний список я подам внизу статті у першому коментарі.

Їжу розраховував згідно графіка маршруту. Для себе особисто визначив, що в середньому в день проходитиму близько 50 км, отож відзначав найближчі доступні пункти поповнення запасів та вимірював середню відстань між ними, щоб прорахувати об’єм провізії, який буде необхідний для наступного переходу, плюс завжди добавляв запас на один день для непередбачуваних випадків випадків. Загалом вийшло, що увесь свій трансрумунський маршрут я поділив на 10 частин, 10 точок, в яких мені доведеться спускатися в цивілізацію і поповняти запаси.З дому взяв з собою сушену їду від українського виробника Happy Elk на чотири дні. Це близько 500-600 г на день, плюс сало та 800 г сушеного м’яса, яке планував добавляти до їжі з урахуванням 7-8 г за один прийом.

Забігаючи трохи наперед хочу сказати, що хоч я й планував місця ночівлі з розрахунку 50 км вдень при наборі висоти не більше 3000 м, проте на практиці вийшло все зовсім по іншому, адже мені траплятимуться дні, коли проходитиму й по 30-35, а буде й по 70 км!!!

І ось цей день настав. Спочатку поїздом по полудню відправився з Житомира до Одеси. В Одесі був ранком наступного дня, а вже після обіду автобусом до Бухареста. На третій день зранку приїхав до столиці Румунії. На місці придбав сім-картку місцевого оператора для можливості користування зв’язком та Інтернет. Вартість сімки склала близько 7 доларів з інтернетом на місяць у розмірі 10 Гб. Хочу додати, що Інтернет в Румунії досить хороший і особливих проблем з його відсутністю майже не виникало навіть в горах. Об одинадцятій – чергова пересадка. Цього разу на потяг до Оршова, звідки й почнеться мій маршрут) Тривалість цього переїзду склала близько 8 годин. В Оршову приїхав ввечері і вирішив, що буду ночувати біля села, а вже зранку гоу до пригод.

Тепер про кошторис. Вартість квитка на потяг з Житомира до Одеси близько 200 гривень, автобус з Одеси до Бухареста – 600 гривень і електрика з Бухареста до Оршови ще близько 600 гривень. Загалом вийшло близько 1400 гривень. Хочу зауважити наступний важливий момент як знання іноземної мови, а саме англійської, тому що в Румунії її розуміють досить на хорошому рівні і її знання суттєво покращить ваш комфорт перебування.

Перший день походу виявився досить легким. Стартував з Оршови і почав плавно набирати висоту. Хочу зазначити, що від початку і майже до самого кінця походу мене постійно супроводжували собаки. В Румунії їх просто тисячі!!! На кожному подвір’ї їх по 5-6 штук, які то й діло бігли на тебе. Через годину після старту, я зустрів собаку, який прибився до мене і пройшов чотири дні. Це було таке ж лякливе падло як і я, яке при кожному нападі своїх “сородичів” кидалося мені під ноги в пошуках захисту, змушуючи відбиватися за двох))).

Швидко піднявся на невисокий хребет, висота якого складала близько 1000 м. Ще мене досить сильно здивували джерела з водою. Якщо в Українських Карпатах хрестом відзначають каплиці або місця загибелі, то в Румунії біля кожного джерела ставлять хрест. Тут точно не помилишся, бачиш хрест – вода є!!!

Ближче до вечора рельєф місцевості почав змінюватися, відкрилися чудові скелі.

В загальному за 45 км маршруту, що були пройдені, набір висоти склав близько 1200-1300 м. Щодо маркування шляху, то воно тут присутнє, але частково. Найбільше вражала повна відсутність туристів. Та хоча і не тільки туристів, повна відсутність людей!!! Повна!!! Для тих, хто шукає місця, де можна побути наодинці та насолодитися красою природу це саме те.

Настав другий день, а разом й з ним почалися мої веселі пригоди. Все почалось із різких підйомів, а вже піднявшись на хребет я подумав, що зараз йтиму стежкою, а не тут то було. Стежки там не виявилось зовсім, довелося йти по високій траві. Земля під ногами була м’якою, що робило процес проходження досить важким. Навіть не знаю з чим цю місцевість можна порівняти. Мабуть із Боржавою, але без фактор присутності цивілізації. Така собі румунська дика Боржава. Найцікавіше в тому, що там була розмітка, але виконана у вигляді височезних стовпів висотою понад 2м. А під час обіднього привалу трапився черговий неприємний випадок. Залишив свої речі і пішов по воду до джерела, яке знаходилося за 50 м. В цей час прибіг собака, який схопив перший пакет, який йому натрапив і втік. На жаль, в ньому була майже уся моя їжа(( На наступні 2,5 дні в мене залишились два пакети сушеного м’яса по 100 г та 2 солодких батончика. За день пройшов лише 28 км і був сильно втомлений. Мабуть далася в знаки втома з попереднього походу, довжиною у 640 км.

Втрата їжі значно обмежила мій харчовий раціон на наступні два дні. Запарював по 50 г м’яса на сніданок та вечерю, хоча при цьому довелося пройти близько 75 км. З неприємних моментів ще було те, що не міг поділитися зі своїм чотирилапим другом(. Нестачу їжі довелося компенсувати збиранням брусниці, якої тут виявилося просто неймовірно багато.

Впродовж цих днів на шляху постійно траплялися пастуші хижі, проте людей так і не зустрів.

В кінці третього дня я увійшов на територію парку Domogled-Valea Cernei . Тут відкрилися про неймовірні краєвиди!!!

В перші дні походу мені просто неймовірно пощастило з погодою. Дощу не було зовсім, сонячно й тепло, а температура вдень від 25 до 30 °C.

На четвертий день, коли почався спуск в цивілізацію, я вже не міг ні про що думати, всі думки зводилися лише до булки з молоком. Було вирішено, що ми з моїм чотирьохлапим другом знайдемо найближчий магазин та смачно повечеряємо. Проте коли ми вийшли на автомобільну дорогу трапилось жахливе. Машина збила на смерть собаку. З важким болем в серці я був змушений продовжити свій шлях.

Дійшов до центра міста Vulkan, купив їжу, повечеряв та ліг спати у місцевому парку.

Наступного дня я встав близько 5 ранку, зібрав речі і попрямував до сусіднього міста Петрошань. Тут здійснив закупівлю продуктів. З міста починається підйом до національного парку Muntii Paringului і проходить хребтом Парангських гір (один із гірських масивів Румунських Карпат). І знову відкрилися просто неймовірні краєвиди.

Аж у цьому місці я вже нарешті побачив туристів!!! Більшість з них прямували на Parângu Mare (2519 m), яка є найвищою вершиною хребта. Щодо рельєфу, то йому  характерна суміш трави та каміння, а сам масив – це просто шалений перепад висот.

За день вдалося пройти близько 40 км з набором висоти близько 3500 метрів. Ввечері мене чекав стрімкий спуск із сипухою, а тут як на зло почав сідати налобний ліхтар, через що світив досить тьмяно (чергова настанова для туристів – завжди в лагері звечора перевіряйте свої ліхтарі!!!)

А ще почалися проблеми із коліном. З’явився неприємний біль, який проявлявся тільки при ходьбі по рівній місцевості і при спусках. При підйомах він був відсутній. На жаль, коліно турбувало мене аж до самого кінця походу.

Води в мене не залишилося зовсім, тому вирішив для себе, що впаду на ночівлю біля першого джерела. Так і сталося. Спустившись вниз я знайшов чудове місце з водою, де й повечерявши впав на ночівлю.

Проснувшись наступного ранку і вирушивши далі я проходив через живописні луки, які вигорівши за ціле літо від сонця переливалися цілою барвою кольорів.

Складалося враження, що ти йдеш не гірським луком, а якимось пшеничним полем. Згідно плану мене очікував подальший спуск, а після черговий підйом на наступний невеликий хребет. Проте через невеликий проміжок часу закінчилася стежка і почався завал із дерев, через які постійно потрібно було дертися. Пощастило, що це тривало усього декілька кілометрів. Нарешті спустившись вниз я вийшов до автомобільної дороги, перейшовши її і вийшовши на грунтову мене чекав величезний “сюрприз”. Це була ціла зграя собак, близько 30 штук (я нарахував 28), які перегородили мій шлях, фактично вистроївшись в шеренгу і не даючи можливості пройти. Зазвичай в горах, коли зустрічаєш отари із пастухами, то пастухи завжди допомагають пройти туристам, відганяючи собак. Тут я не бачив нікого!!! Тож довелося повернути назад та зробити обхідне коло довжиною майже у 15 км.

Виявляється, що в кожної негативної ситуації є свої плюси. Я вийшов на Трансальпіну (одне з високогірних шосе у Румунських Карпатах).

Тут натрапив на невеличкий базар, випив смачної кави, пообідав та прикупив ніштячків))) Знову мушу нагадати про небезпеку ходьби румунськими узбіччями. Пішохідної зони як такої немає, обабіч дороги усюди стоять відбійники і тобі залишається максимум 50 см для проходу.

Швидко пройшовши шосе я знову вийшов на грунтову дорогу. Попереду чекав підйом на черговий невисокий хребет. І знову американські гірки: вверх-вниз, вверх-вниз. І знову отари овець, пастухи і собаки, собаки, собаки…Хочу зазначити, що в Румунії без палок немає що робити. Навіть якщо ви раптом не взяли із собою трекінгові, то потрібно виламати їх, щоб мати чим відбиватись))) Цього дня було досить спекотно, останню воду я набрав близько 16-ої (дві пляшки по 0,5 л), а наступне джерело зустріну аж близько 12-ої наступного.

Недоліком таких маршрутів є те, що ти не знаєш де буде наступне джерело. Це тебе сповільнює і доводиться йти на ура. Ти змушений налаштовувати місця своїх ночівель під місця з водою.

Ввечері, а це вже було близько восьмої (у вересні сонце вже сідає швидше), знайшовши траверс з гори (хоча його й не було по карті) довелося проходити височезним трьох метровим жеребом (з плюсів відмічу те, що він був прорізаний). Вже навіть подумав про те, що якщо знайду джерело з водою, то й заночую тут прямо на стежині. Проте моїм планам не судилося здійснитися, адже тут відбулася моя перша зустріч із ведмедем!!! В метра п’ятидесяти від мене я побачив здоровенного чорного ведмедя, який не спішучи переходив стежку, перевалюючись з лапи на лапу. Прямо як у казці. Пройшов і пішов собі донизу. Я встав як вкопаний і в голові промайнула думка: як круто, що він мене не помітив!!! Надів налобний ліхтар, адже все добряче стемніло, я обережно продовжив свій спуск, чуючи наперед себе хрускіт, який видавав Михась, прокладаючи собі шлях. Внизу наткнувся на чергову отару овець і знову собаки. Проте цього разу підфартило, адже пастухи були на місці і допомогли.

Нарешті вибравшись із жеребових нетрів я знайшов чудову галявину, де й впав на ночівлю

Наступного дня продовжив свої блукання джунглями з жереба все ж таки вдалося натрапити на воду (це сталося біля 12-ої). Правда для цього довелося пройти близько 20 км. Але ж яким щастям це виявилось)))

 Пообідав, настрій пречудовий, дивлюся, що по навігатору до найближчого населеного пункту Ласарет, куди я планував свій спуск для поповнення провізії залишається близько 20 км і радію, що все складається просто супер. Пройшовши черговий хребтик починаю шукати спуск. Тут стежка закінчується і починається повна ЖЖЖЖ.

За всю свою багаторічну похідну практику такого я не бачив. Це було, мабуть, найгірше, що відбувалося зі мною впродовж усіх походів . Спускався по джерелу, проте кількість прохідних місць ставала все менше й менше. Повсюди росли цілі зарослі ожини і купа ведмежих слідів. Далі маршрут ще більш ускладнився. Адже на моєму шляху ще додалися невеликі водоспади, висотою до двох метрів, по яких не було можливості спуститися. Доводилось повертатися назад і обходи їх збоку. Це займало просто шалену кількість часу й сил. А потім настав критичний момент, коли на моєму шляху виник водоспад, висотою близько 5 метрів. Вниз спуститись немає змоги. Довелося дертися уверх на трьох метрову скелю, яка була вкрита кущами з ожини. Пообдиравши та порозбивавши ноги до крові вдалося подолати цю перешкоду. Заночував між двома височезними скелями біля ріки на килимку. Фото з місця навіть не зробив, адже настрою для цього взагалі не було. Та й коліно сильно нило.

Наступного дня проснувся рано. Я бозна-де. Ноги роздерті в хлам і залиті перекисем. Правда хочу додати, що паніці я не піддався, а вирішив, що потрібна максимальна концентрація організму для того, щоб знайти вихід в цивілізацію. Зібравши усю волю в кулак рушив далі. Попереду чекали чергові зарослі з ожини та черговий каскад водоспадів. Проте, на щастя, їх було не так багато як вчора, раптом три-чотири. І ось в якийсь момент я побачив старе колесо від автомобіля. Фуххх. Якби з душі тягар впав. Настав момент емоційного розслаблення, я зрозумів, що рухаюся в правильному напрямку. Далі був спуск в Лазарет. Проте виявилося, що це не населений пункт, який бачив на карті, а якийсь невеличкий хутір з декількома невеликими адміністративними будівлями і без єдиного магазину. З продуктів в мене залишилось 200 г рису. Добре, що біля дороги місцева бабуся продавала сир. Купив у неї кусень більше 1 кг. Це був увесь мій запас продуктів на найближчі 70-75 км. От-так починався мій підйом на хребет Фагараш.

До речі, хочу зазначити, що від Лазарету маршрут добре маркований, проте він не настільки популярний, адже в переважній більшості усі туристи стартують із Брашова. Так що перших людей я побачив вже через 20 км шляху.

І саме на цьому відрізку відбулась моя друга зустріч із ведмедем. Піднявшись наверх і вийшовши з лісу я вийшов на хребет. Трішки розслабився, що буду йти по прямій дорозі, адже підйом був досить затяжним і з великим набором висоти. Аж раптом у метрах двісті поперед себе побачив ведмедя. Він безтурботно займався своїми ведмежими справами. Згідно рекомендацій, яких слід дотримуватися при зустрічі із Михасем потрібно голосно кричати, гримати і т.д. Проте це все гарно написано на папері. Я встав як вкопаний і почав поволі відступати назад. І саме в цей момент він мене побачив!!! Встав на задні лапи і почав йти в мою сторону. Ведмідь на мене, я назад. Відступаю в сторону лісу, добре, що до нього зовсім недалеко. Дистанція між нами поступово починає скорочуватися, заходжу в ліс, бачу, що ведмідь мене вже не бачить і починаю стрімголов бігти вниз. Скинув близько 300 метрів по висоті, вийшов на поляну, на якій й вирішив зупинитися.

Після двох невезучих днів, впродовж яких доводилось то пробиратися через непрохідні хащі, то втікати від ведмедя, хотілося просто спуститися вниз, це все кинути, закінчити маршрут та повернутись додому. Почав спуск вниз, аж раптом почув дикий рев. Та ну його!!! Що, знову ведмідь!!! Скільки вже можна?!! Довелося повернутися назад на ту поляну і там заночувати. Забігаючи наперед хочу сказати, що дикий рев належав лосям, в яких саме в цей час проходив шлюбний період. Але про це я дізнаюся згодом))) Розклав тент, розпалив багаття, повечеряв і швидко заснув.

Зранку наступного дня я проснувся бадьорим і повним сил. Навіть забув про ведмедя, якого вчора зустрічав і про те, що знову доведеться пройти тим шляхом. Отож, поснідав і гоу до пригод. Відстань до місця зустрічі з Михасем проходив досить насторожено і постійно оглядався по сторонах. В глибині душі був радий за себе, що вчора не зійшов з дистанції. Через декілька годин я таки вийшов на хребет і мені відкрився Фегераш у всій його красі. Що тут сказати? Мабуть важко підібрати потрібні слова, щоб описати усе побачене.

Мій маршрут вів до г. Негоя. По дорозі зустрічалися мальовничі озера

На хребті здійнявся просто неймовірний вітер. Довелося вдягнути на себе все, що було з одягу, навіть пончо-тент.

До Негої веде два маршрути, один по гребеню хребта, а на другому потрібно добряче скинути для спуску, щоб потім піднятися на гору. Довелося обрати другий, адже пориву вітру не дозволяли безпечно пройти коротким шляхом (той, що по гребеню).

Перед самою горою зустрів групу туристів зі Словаччини. Трішки поспілкувалися. Вони розповіли про туристичний притулок, який є на спуску з гори. На вершині я майже нічого не побачив, адже був сильний туман.

Спуск з гори був досить стрімким та скелястим, місцями провішані ланцюги. Спочатку в моїх планах було вийти на шосе Трансфагараш, проте прийшовши до притулку я  вирішив, що зупинюся в ньому. Таких комфортних умов я ще не зустрічав. Там було світло, розетки. Це все живилося від сонячних панелей. (До речі, сонячних панелей в горах Румунії я зустрічав чимало. Навіть одного разу на даху місцевої каплички, де можна було підзарядити телефон). Туристів в притулку було чимало. Один інтернаціонал: поляки, французи, чехи, словаки, румуни. Найпечальнішим було те, що всі вони володіли аглійською мовою, на відміну від мене (Вчіть аглійську!!!). Проте вдалося поспілкуватися з поляками, так як польску знаю добре. Заснув я швидко.

Наступного ранку встав доволі пізно, десь близько восьмої. Зібрався і побіг до шосе. Ще вчора польський турист сказав, що до шосе близько 2 годин, але мені настільки сильно хотілося кави і чогось солоденького, що цей шлях я подолав за годину. Прийшов на шосе близько десятої. Докупив на базарчику продуктів.Усі кафешки були зачинені. Зазвичай в Румунії вони відкриваються з 10-ої, але тут чомусь вони затримались і відкрились аж об 11-ій. Заказавши обід дочекався словаків із вчорашнього притулку, так в хорошій компанії досидів аж до другої дня. Вийшов на Молдавяну вже майже біля третьої, а попереду було цілих 12 км.

Підйом виявився досить складним, адже постійно доводилося то різко набирати висоту, то її скидати. В загальному хочу сказати, що за перші 54 км хребта Фегераш набір висоти склад близько 6500 м.

На Молдавяну хотів піднятися ще при денному світлі, адже багато читав, що з її вершини відкриваються дуже красиві краєвиди. Проте не так сталося як гадалося.

На хребет, що веде до гори я вже йшов з ліхтарем, який мене підводив у попередні дні і молився, щоб цього разу він справно світив, адже місцевість була досить скелястою зі стрімкими урвищами, в багатьох місцях провішані ланцюги. Якщо б світло погасло, то б довелося ночувати прямо на хребті, адже подальше просування наосліп було б небезпечне для життя. Вечір виявився досить холодним. На гору я піднявся пізно вночі, швидко зробив фотографію і почав спуск до туристичного притулку.

Коли добрався до притулку, то було досить пізно і всі спали (було близько 15 туристів). Так як місця вільного не було, то ліг спати на підлозі.

Наступного ранку було дуже холодно. Температура впала до -5 °C .

Все навколо покрилося інієм. Навіть не поснідавши я вирушив на маршрут, адже сьогодні мені хотілося повністю пройти Фегераш і вийти на ночівлю перед Пятра Краюлуй (черговий гірський масив у вигляді вузького вигнутого хребта довжиною 25 км).

По дорозі траплялося чимало рефуджіо (румунський аналог української колиби). Проте на відміну від наших колиб, де у вас є змога знайти хоч деякі продукти, там це марна справа. Правда вдалося знайти заварну каву!!! (правда заварю її аж наступного дня). Після обіду вдалині я побачив хребет Пятра Краюлуй. Зрадівши побаченому, адже відстань здавалася досить невеликою, думав, що скоро впаду на ночівлю. З Фегераша до Пятри є декілька маршрутів, хоча я вирішив йти самим хребтом, не спускаючись, проте потім про це пожалкував. В мене закінчувалася вода і довелося лізти через якісь завали дерев, аж тут фортуна нарешті мені посміхнулась. Я знайшов півтора літрову пляшку з водою!!! До десятої вечора йшов у повній темряві, а потім знайшовши у лісі невелику галявину там розклався, повечеряв і ліг спати.

Зранку швидко поснідавши вирушив на хребет. Через півтора години почався сам підйом, який був досить стрімкий та небезпечний. Пятра Краюлуй досить скелястий, проте по своєму красивий. Це мабуть те місце, де досвід скелелазення став би в нагоді. В мої плани не входило повне проходження даного хребта. Мені потрібно було лиш вийти на нього і, фактично, одразу спуститися. Близько першої дня я підійнявся на хребет і почав спускатися вниз. Спуск був дуже-дуже стрімким, доводилося йти кам’яними осипами. Хоча в даному випадку важко вжити слово йти, адже місцями доводилося мало не з’їжджати на п’ятій точці. З горем навпіл, зробивши це, мій маршрут став пролягати по рівнині до Бучеджі (черговий гірський масив в Румунії).

По дорозі до масиву спустився в село для поповнення запасів провізії, а на ночівлю впав майже біля самого хребта на березі ріки.

Одинадцятий день. Прокинувся зранку й вирушив на маршрут. Після трьох годин підйому коли я вже фактично вийшов на хребет, то згадав, що на місці ночівлі забув свій powerbank та кабелі для зарядки. Довелося повертатися назад. Коли спустився до місця ночівлі й забрав забрав свої речі, то вирішив, що на хребет піду іншим маршрутом, який пролягав через село.

Взагалі в румунських селах, через які я проходив, і які розташовані поблизу національних парків є дуже багато кімнат або будиночків, які здаються туристам.

Отож вирішив скористатися ситуацією і пообідати у місцевому кафе. Замовив картоплю з відбивною та грецький салат, порція якого була настільки великою, що навіть частину я взяв з собою)))

Отож смачно пообідавши пішов вдруге підійматися на хребет. Але так як цей день виявився досить насиченим (довелося повертатися назад і накоплена втома за день давала про себе знати), то підйом мені давався важко, а попереду потрібно було ще перейти через перевал.

На самому перевалі, заточивши салат і насолодившись гарними краєвидами почав спуск вниз

Довелося сходити по кам’яним осипам. До речі, хочу сказати, що Бучеджі запам’ятався своїми скелями, які за тисячоліття під дією вітру й дощу набули, подекуди, пречудливих форм.Так я вийшов до величезного комплексу. Тут й повечеряв. Виникло бажання впасти в цьому місці на ночівлю адже до наступного міста Predeal залишалося ще близько 15-20 км. Але зібравши волю в кулак рушив далі. Через півгодини вже зовсім стемніло, довелося вдягти ліхтар. Дорогою проходив через якесь кладовище, на якому на мене знову накинулися собаки (ну скільки вже можна!!!). Правда цього разу знову врятували пастухи, які відігнали їх. Коли вже зайшов в місто, а це було чергове красиве румунське місто, то фактично уся моя електроніка розрядилася (останнім здав годинник). Тому прийняв вольове рішення ночувати у готелі. До речі, тут потрібно вказати, що вартість ночівлі в готелях Румунії починається від 100 лей, що дорівнює близько 600 гривень. Отож, винайнявши номер, кинувши на зарядку усю техніку пішов спати.

Зранку наступного дня мене чекала неприємна новина. Кабелі для зарядки телефона та павербанка мабуть десь були пошкоджені, адже за цілу ніч банка зарядилася лише на одну поділку з чотирьох(((

Отож, дванадцятий день, за спиною 470 пройдених кілометрів та найважчий відрізок маршруту. Хотілося ще на день залишитись в номері, відпочити та понасолоджуватися панорами хребта Бучеджі, які відкривалися з мого вікна. Проте, знову зібравши усю волю в кулак рушив далі. Перших 10 кілометрів маршруту пройшли рівниною із незначним набором висоти.

Потім почався підйом на хребет, проте він не був затяжним і вже через годину я на нього вийшов.

Його протяжність складала близько 15 км, а потім почався спуск грунтовою дорогою, якою я йшов близько 20 км. Цього дня я здолав близько 50 км і впав на ночівлю біля автостради. По планах хотів дійти до початку підйому на наступний хребет, але було вже темно, а йти вночі по румунським дорогам досить небезпечно.

 Тринадцятий день. Для мене він був незвичайним, але про все по порядку. Прокинувся рано і перших 6-7 км довелося пройти автострадою, потім повернув на грунтову стежку, де мене чекав підйом на хребет. Стежка була добре маркована, хоча вся завалена деревами та обплетена кущами ожини. Стояв сильний туман і ось коли я піднявся на хребет, то мене чекали краєвиди у вигляді скель пречудливої округлої форми.

Через півгодини ходьби хребтом знову усе затягнуло туманом і почався сильний дощ. Це все тривало близько години, а коли дощ вщух і навкруги розвиднілось, то переді мною показався величезний комплекс із рестораном. Всередині було дуже тепло, затишно і жодного відвідувача, тому просто пройти це місце я не міг. (Взагалі мушу зізнатися, що більшу половину свого бюджету на цю подорож я залишив у таких місцях). Обід зайняв близько півтора години. Коли вийшов, то дощ посилювався, згодом почався спуск, який проходив листяним лісом. Найбільша проблема була в тому, що в мене закінчувалася вода, а джерела так і не траплялися. Близько десятої вечора вирішив, що пора ставати на ночівлю. Місце вибрав між величезними дубами. Розтягнувши тент, швидко заскочив під нього, переодягнувся у сухе, заліз у теплий спальник і швидко відрубався. Цього дня пройшов чергові 50 км.

Наступний день виявився одним з найлегших на маршруті. Набір висоти склав близько 1300м, а пройшов я близько 60 км. Мій шлях пролягав через ліси та по грунтових стежках.

Так як пройдена мною відстань повільно наближалася до попереднього рекорду у 640 км, кросівки почали не витримувати навантаження і їх до і діло доводилося підклеювати. Спочатку це були дрібні підклейки, а потім я вже фактично лив той клей в усі дірки))) Проте я вірив в те, що вони протримаються до кінця.

П’ятнадятий день походу по суті нагадував попередній. Ті самі букові ліси та дороги, чергові хащі, через які доводилося продератися, проте складностей особливих не виникало.

Наступного дня я пройшов близько 70 км з набором висоти у 2500 м. Впродовж цих трьох днів постійно була можливість докупляти продукти в місцевих магазинах. З приємного було те, що в кожному з них, та й взагалі по цілій Румунії можна було без проблем розрахуватися банківською карткою. Щодо ночівель, то на привали вставав близько 10 вечора, хоча в цей час темніло близько восьмої, але оскільки маршрут був не складний, то вирішив проходити як умога більше.

Сімнадцяти та вісімнадцятий дні – це чергові дні марафону. Знову сильно розболілося коліно, особливо при ходьбі по прямій і я вже з нетерпінням чекав підйомів, де біль загадковим образом зникав. Я дійшов до містечка Балан з якого відкривалися красиві краєвиди на хребет. Отож, пообідавши рушив в його сторону, щоб там й заночувати.

Почала даватися взнаки втома, як фізична, так і психологічна. Хотілося вже по швидше це все закінчити. Отож неподалік підйому на сам хребет я впав на ночівлю.

Зранку дев’ятнадцятого дня швидко прокинувся і гайда на хребет. Цього дня багато не фоткав, хоча й сам масив був досить мальовничим.

Тут знаходився притулок, в якому можна було переночувати.

Забув сказати, що впродовж останніх п’яти-шести днів я регулярно зустрічав диких тварин на маршруті. Це були олені, лосі. Аж тут я нарешті зрозумів, що рев лося під час шлюбних ігор фактично нагадує рев ведмедя. При спуску з гори лосі паслися просто табунами!!! На ночівлю впав неподалік чергового містечка.

Наступного ранку встав близько п’ятої, оскільки лосі настільки сильно ревли, що неможливо було спати вночі. Шкода. Що не зробив фото кросівок, адже їхній ремонт перейшов в стадію наклеювання зверху латок з кубену. Чи то нічне недосипання далося взнаки, чи психо-емоційний стан, але вже хотілося це все передчасно завершити. Так як це вже не перший мій довготривалий похід, то я знав, що це просто потрібно перетерпіти, перебороти в собі і все буде ок.

В першій половині дня йшов низовинами, а вже після обіду почався підйом. І тут я ожив!!! Додаток Mapy.cz показував, що залишилося близько 100 км, майже посередині якої знаходилася метеостанція, де й запланував ночувати. Внутрішній голос говорив, що ти повинен це зробити!!!

Коли до метеостанції залишалося близько 8 км, почалися чергові завали, вибоїни, сильно похолодало, хоча впродовж дня було досить тепло, землю устелив туман. Вже вечоріло, стежки як такої не було, а орієнтиром виступав ліхтар, що горів на станції. Коли дійшов до неї, постукав в двері, проте ніхто не відкривав. Надворі здійнявся сильний вітер. Вирішив спробувати в останнє, кинув камінець у вікно, аж раптом звідти визирнув наглядач, який впустив мене всередину. Ночівля коштувала мені 30 лей, хоча точніше 20, адже при собі було лише 20. Плюс мене напоїли чаєм. Переночував я на ліжку!!! Справжньому ліжку!!! Після стількох днів марафону спати на ньому було як блаженство.

Мало не забув. Коли йшов до обсерваторії і залишалося до неї близько 20 км, то вийшов на полонину, де побачив знак: обережно, злі собаки!!! Я ще здивувався, адже подібних знаків в горах ніколи не зустрічав. Коли я піднявся вище, то на мене вискочило п’ять кавказьких вівчурів. Вони просто летіли на мене і в якийсь момент я зрозумів, що тут настане мій кінець. І тут вчергове пощастило. Саме в цей момент румун їхав на джипі на полонину й зупинився між нами. Я заскочив в машину і він мене підвіз близько двох кілометрів.

І ось настав ОСТАННІЙ ДЕНЬ мого маршруту. Прокинувся досить рано і вийшов на дорогу. Усвідомив, що подолав вже тисячу кілометрів. За цей час я схуд на 10 кг і почувався втомленим.

Давалося взнаки , мабуть, ще те, що це був соло похід і якщо порахувати кількість людей з якими довелося спілкуватися за ці всі дні, то їх було не багато. Фактично увесь час я перебував із самим собою. Самотність виснажувала.

До кінця залишалось ще 40 км, які здолав дуже швидко і вже після обіду прийшов на кінцеву точку, яка знаходилась у місті Ватра-Дорней. Пройшовши свій маршрут можу сказати, що не було абсолютно ніяких ні відчуттів, ні емоцій. Я був спустошений і хотів якнайшвидше поїхати додому.

Усвідомлення того, що мені вдалося здійснити прийде потім, мабуть тижні через два по прибуттю додому.

І так, потрібно зробити підсумки від цього походу. Насамперед, основна мета була в перевірці свої сил на довгих дистанціях, особливо при середньому темпі у 50 км за день, як фізичних, так і психологічних. Найважливіше в таких довготривалих маршрутах – це усвідомлення того, що вони колись завершуються і якщо на якомусь етапі у вас виникає бажання зійти з дистанції, кинути все й повернутися додому, то не варто робити поспішних дій. Потрібно сісти, відпочити, добрячи подумати, а потім приймати рішення.

Позитивним фактором, який дозволив мені долати такі відстані став легкохідний стиль в якому я ходжу останні декілька років. Він передбачає зменшення ваги спорядження та одягу, ночівлю під тентом, використання безкаркасного рюкзака та інших легких речей.

Довготривалі маршрути, а особливо соло, дозволяють тобі побути наодинці зі своїми думками, з природою, втікти на якийсь період від цивілізації та перезавантажити свій внутрішній акумулятор, знайти відповіді на свої ж запитання.

Спогади від таких походів залишаються в пам’яті надовго. Не зважаючи на те, що пройшло більш як півроку з моменту його завершення і через введення карантину в мене нарешті з’явилося більше вільного часу для того, щоб викласти всі думки на папір, в мене склалося враження, що я ніби знову це все пережив. Усі яскраві емоції та тривоги, страхи та радісні моменти постали з глибин пам’яті. Пишу ці рядки і згадую Більбо Беггінса, який повернувся додому після мандрівки в Морію))

Похід у 1060 км думаю не останній на таку дистанцію. На цьому планую не зупинятися, а лише збільшувати відстань. Щодо Румунії, можливо комусь буде цікаво, то уся мандрівка обійшлася мені у 500 доларів, з яких левова частка грошей пішла на харчування в кафе та ресторанчиках. В принципі, якщо докупляти тільки продукти, то може обійтися значно дешевше.

Буду закінчувати свій лонгрід, а то й так написав забагато))).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *